Про маленьких людей і немаленькі проблеми
Туристична база «Перлина гір», що в буковинському селищі Банилів-Підгірний Сторожинецької громади, прихистила 92 дитини з притулків і сиротинців українських міст, які опинилися в зоні бойових дій.
Тепер діти в безпеці. «Наша мама» — так усі вони називають директорку Харківського обласного центру соціальної підтримки дітей та сімей «Гармонія» Аллу Олександрівну Трохименко, яка вивезла їх із війни на мирну Буковину. В перші дні військового вторгнення рашистів вона залишила під обстрілами в Харкові рідних доньок, малих онуків, старих батьків задля порятунку малих сиріт і дітей, позбавлених батьківської опіки, яких не могла кинути напризволяще в ту страшну годину.
Як живеться дітям на новому місці? Які проблеми має вирішити влада заради їхнього доброго майбутнього після Перемоги?
«Ми їх зрадити не могли»
«У нас тут добре, вам сподобається!» — втішали діти з Харкова своїх однолітків із дитячих будинків Бучі, Ірпеня, що приїхали в «Перлину гір». На певний час ця база стане для них рідною домівкою.
«І коли я почула від своїх дітей оце «у нас», то зрозуміла, що всі пережиті страхіття можна нарешті відпустити в минуле, бо завдяки добрим людям маємо на Буковині дім, де ми в безпеці та комфорті», — каже Алла Трохименко.
Влада області будувала «Перлину гір» у підгір’ї Карпат як всеукраїнську юнацьку туристичну базу з акцентом на патріотично-спортивному вихованні молоді. Проте підрядникові забракло ще 10 мільйонів гривень, аби довести її до пуття. Депутати Чернівецької облради підозрювали розкрадання коштів Державного фонду регіонального розвитку. Поки всілякі комісії з’ясовували питання, довгобуд занепадав.
Війна змусила небайдужих людей діяти швидко й рішуче.
«У перші ж години військового вторгнення ми організували телефон гарячої лінії. Дзвінки з проханням допомогти в поселенні від тих, хто їхав від війни на захід країни, наростали лавиною, до тисячі на добу, — розповідає заступниця начальника Чернівецької ОВА Ірина Ісопенко. — Передовсім мали рятувати дітей».
Тим часом харківську Салтівку, де був притулок «Гармонія», знищувала рашистська артилерія.
«Там було пекло. Земля здригалася. Вибухи гриміли безперестанку. Діти плакали і кричали від страху. Ми не знали, де сховатися, залишатися чи їхати. Але куди, чим? У мене та ще двох виховательок на руках 53 дитини, серед них — двомісячні немовлята. Я прийняла рішення таки вивозити дітей. Під вибухами. Під свою особисту відповідальність. Подумала тоді: якщо в дорозі розстріляють, то що мені вже може бути, адже я загину зі своїми дітьми» — згадує Алла Трохименко.
Добрі люди відгукнулися на молитви Алли Олександрівни. Волонтери шкільними автобусами повезли харківський притулок у Полтаву.
«Це був найжахливіший день у моєму житті, коли прощалася, як назавжди, зі своїми рідними донечками, малими внуками, старими хворими батьками, яких залишала в Харкові. Ніхто не знав, що буде з містом. Душа краялася за рідними. Але мусила бути з цими дітьми, врятувати їх. Вони мені теж рідні. Їх зрадили батьки. Ми їх зрадити не могли».
Їхали в нікуди. Харків у руїнах. У дітей шок від того, що вони бачили у своєму рідному місті. На київській трасі страшна колона машин.
«Люди тікають, не дають нам проїхати. Думала, збожеволію, — в Алли Олександрівни перехоплює подих від згаданого. — Виношу з автобуса двомісячну сироту, загорнуту в ковдру, стаю перед людьми навколішки, молю пропустити наші буси. Діти голодні, змерзлі. І тоді Харківська військова адміністрація висилає до нас патрульну поліцію. Нас везуть зустрічною смугою. Довкола вибухи».
У Полтаві перебули кілька днів. Зима, холод, проблема нагодувати малечу. Коли ж неподалік розбомбили аеродром, зрозуміли, що треба їхати далі.
Знову допомогли з Харківської ОВА. Начальниця служби у справах дітей Ольга Шевченко правдами-неправдами вибила загальний вагон в евакуаційному потязі до Львова. Волонтери з фірми «Тріолан», яка здавна опікувала харківський дитячий притулок, привезли продукти. Так щедро і багато, що діти передавали воду і їжу в інші вагони.
«Нас не кинули, про нас постійно турбувалися, — розповідає Алла Олександрівна. — У Львові ніде було курці стати. Але завдяки волонтерам, начальникові служби у справах дітей обласної адміністрації Володимиру Лису, харківському благодійному фонду «Дорослі — дітям» Вікторії Тищенко з нами все було гаразд. Ми всім дуже вдячні. Проте з перевантаженого переселенцями Львова виїхали в Івано-Франківськ, у монастир парафії Матері Божої Неустанної Помочі. Його предстоятель отець Андрій прийняв багато переселенців. У монастирі святкували Великдень. Там до нас приєдналися ще сироти з Чугуєва, Балаклії, Ізюма. Там у нас знайшовся справжній янгол-охоронець, Георгій Арваладзе зі своїми друзями».
«Ямаха» від Аляски
«Ми з дружиною першого ж дня війни взялися за волонтерство, щоб допомогти вивезти дітей із сиротинців та притулків тих областей, у яких уже гриміли бої, — розповідає Георгій Арваладзе, ексміністр економічного розвитку Грузії, глава адміністрації президента при Міхеілові Саакашвілі. — Від своїх друзів, керівників Харківської військової адміністрації, дізнався, що потрібно знайти безпечні умови перебування для дитячого центру «Гармонія», причому на тривалий час. Приїхав із Києва до Чернівців. Пояснив проблему Сергієві Осачуку, який очолював військову адміністрацію. Її працівники миттєво взялися вирішувати питання. Найбільш придатною була «Перлина гір». Але її треба було добудувати, впорядкувати документацію на незавершений об’єкт, який усе не могли ввести в експлуатацію».
Одразу відгукнувся чернівецький бізнесмен Павло Пацарнюк. Бригади будівельників працювали цілодобово.
«Весь цей час я був на базі, працював нарівні з усіма, щоб чимшвидше все зробити, — розповідає далі Георгій Арваладзе. — Разом із Павлом створили благодійний фонд «Добродійаріум». Вклали свої заощадження, шукали спонсорів. Уряд Данії виділив значну суму. Усунули всі будівельні недоліки, запустили електрику, впорядкували територію, закупили дорогезне обладнання, поставили меблі. 26 квітня зустріли 56 дітей із Харківського соціального центру «Гармонія», яких вихователі вивезли буквально з-під артобстрілів. Потім привозили ще дітокіз малозабезпечених сімей, сиріт, у яких батьки загинули в АТО і в цю ворожу навалу. Ми постійно з ними».
Серед численних друзів «Перлини гір» є благодійник з Аляски бізнесмен Джо Девідсон. Він в Україні з особливою місією: бере участь у розгорнутому дружніми країнами проєкті допомоги нашим Збройним силам відбити рашистських агресорів. Дізнався про переселені на Буковину сирітські будинки.
У «Перлині гір» саме думали обладнати залу для музично-театральних занять і розваг. Джо привіз усе необхідне — новеньке піаніно, плазму, іграшки, меблі.
«До сліз була приємно вражена, коли на першому занятті тільки почала грати «Ой у лузі червона калина», як діти одразу підхопили пісню і на повний голос її заспівали. Тепер це гімн нашого центру. Діти люблять пісні Христини Соловій, Кузьми Скрябіна, «Океану Ельзи». Розучуємо народні танці, співи, обряди. Дехто з дітей уперше побачив, що таке взагалі село з коровами, козами, ще й із нашими буковинськими горами», — розповідає педагог Анастасія Харитон.
«А під вечір у нас час тихих розмов. Діти розказують про свої міста. Згадують батьків, родичів, вихователів, за якими сумують, — каже практичний психолог «Перлини гір» Анна Штефюк. — Інколи хочеться отак їх усіх пригорнути й не відпускати».
На свята всі вбирають вишивані сорочки, — кожен має свою. Такий гарний дарунок до Дня вишиванки, який святкували у травні, зробили дітям, вихователям, благодійникам «Перлини гір» керівники Сторожинецької міськради Ігор Матейчук та Ігор Беленчук.
Зараз усі клопоти — довкола школи. В «Перлині гір» 41 дитина шкільного віку, є першачки.
«Нема проблем. Діти підуть у нашу сільську школу. Багато хто в нас уже навчався навесні», — зазначає староста Банилова-Підгірного Павло Штефюк, що відгукується на кожне прохання і питання, яке потрібно вирішити для дитячого центру.
Алла Олександрівна досі отримує від благодійних організацій безліч пропозицій вивезти дітей за кордон. І всі відхиляє. «Знаєте, п’ятеро наших хлопців, що вийшли в доросле життя з нашої «Гармонії», зараз воюють із ворогом. Ми їх підтримуємо. У кількох дітей батьки на війні. Наш будинок на Салтівці зберігся, скрізь квітнуть троянди — наша втіха та гордість. Ми повернемося в рідне місто, — цим живемо».
«Система усиновлення у вас жахлива»
«Кожна війна боляче б’є насамперед по дітях. Грузія теж пережила військову агресію Росії. Але в нас було нетривале вторгнення. І в нас не було й немає так багато сиротинців і дитячих притулків, як в Україні. Бо політика нашої влади всіх рівнів — дитина повинна мати сім’ю. Можна задарувати дітей найкращими іграшками, створити їм у притулках, інтернатах найкомфортніші умови. Але дітям потрібна сім’я, потрібні мама й тато», — каже Георгій Арваладзе.
За словами Георгія, свого часу в Грузії реформу служби дітей провели швидко. Сиріт і дітей, позбавлених батьківської опіки, перевели в повноцінні сім’ї або в будинки сімейного типу.
Україна теж сповідує таку політику. Але процес усиновлення гальмують штучно створені бюрократичні перепони.
«Життя змусило мене поцікавитися цією системою. Вона у вас жахлива, — продовжує розмову Георгій Арваладзе. — Величезна бюрократія зумисне ускладнює процес усиновлення. Будемо говорити відверто — це корумпована ланка діяльності окремих державних структур. Батьки хочуть усиновити дитину, зокрема конкретного малюка, якого вони полюбили, і задля цього готові на всілякі, скажемо так, подарунки. Цим і користуються ті, в чиїх руках юридичне вирішення питання. Мені відомі непоодинокі випадки, коли є родина — успішна, заможна. Є дитина, якій потрібні батьки. А між ними — система і процес усиновлення, який може тривати роками».
Ніхто не знає, скільки триватиме ця війна, скільки ще буде сиріт, із різних причин залишених дітей. Сімей, охочих і готових на усиновлення, більше, ніж дітей без батьків, переконаний Георгій. Треба їм дати таку можливість. А для цього — спростити процедуру усиновлення і опіки.
«Президент повинен узяти цю проблему безпосередньо під свій контроль, централізувати її вирішення, — радить ексміністр Грузії. — Створити робочу групу для такої реформи. Президентським указом або через окремий закон спростити і прискорити процедуру усиновлення. Приміром, подати в суд від імені держави список фактичних сиріт на отримання статусу сироти і одним судовим рішенням вирішити для всіх дітей це питання, а не через розгляд у судах кожного окремого випадку. Через служби у справах дітей провести активний пошук сімей, готових усиновити дитину, створити окремих реєстр їх».
Навряд чи можна погодитися з Георгієм щодо необхідності спростити і прискорити процедуру усиновлення і опіки. Це, на жаль, дуже поширена помилка. В законодавчо закріпленій процедурі насправді нічого зайвого нема. Її спрощення і прискорення, навпаки, можуть призвести до почастішання випадків відмов від уже усиновлених дітей. Коли люди, маючи добрі наміри і піддавшись емоційному пориву, насправді не усвідомлюють, яка непроста щоденна праця чекає на них після усиновлення, і потім почуваються наче потрапили в пастку. Але дитина — не іграшка. Її не можна здати в магазин, якщо вона не підійшла або виявилася не такою, якою уявлялась. Для дитини це ще одна, величезна психологічна травма.
Не можна погодитися з Георгієм і щодо необхідності централізації процесу. В недавній історії України це вже було і не привело до бажаного результату. Кожну конкретну дитину з центру не видно. Але її видно на місці, там, де вона перебуває. І саме там, на місцях, служби у справах дітей мали б проводити активний пошук сім’ї для кожної конкретної дитини. Але для цього, по-перше, потрібна достатня кількість фахівців соціальної роботи і їх визначеність, втрачена в результаті перших кроків адміністративно-територіальної реформи. А по-друге (в чому абсолютно правий Георгій) — своєчасні й грамотні судові рішення щодо позбавлення батьківських прав та надання статусу дитині. На жаль, через незавершеність судової реформи із цим великі проблеми.
«Суди і в мирний час працювали повільно, а тепер і поготів, — приєднується до теми директор Чернівецького центру соціально-психологічної реабілітації дітей Жанна Янчук. — Постійно виникають проблеми з документами. Інколи в дітей, які рятувалися від війни, їх немає. Діти в стресі плутають свої прізвища, адреси. Поки ми знайдемо, звідки вони, поки замовимо дублікати свідоцтва про народження… Добре, що суди взагалі нарешті відновили роботу з надання дітям статусу сироти чи позбавлених батьківської опіки і почали розглядати справи, ще до війни взяті до провадження. Добре, що у другому читанні Верховна Рада ухвалила закон, який розширює захист знедолених дітей, зокрема тих, котрі втратили батьків через війну або доля чиїх рідних невідома, вони в окупації, в полоні. Але проблемних питань набагато більше».
Серед них, приміром, питання, як бути з дітьми, якщо вони не отримають потрібного статусу впродовж дев’яти місяців, відведених законом на їх перебування в центрах соціально-психологічної реабілітації (так тепер називають колишні дитячі притулки)?
«Безумовно, вони залишаться в нас, у центрах, на повному державному утриманні до остаточного рішення суду щодо їхнього статусу, — продовжує розмову Жанна Степанівна. — Але проблема в тому, що нестатусну дитину не можна направити в прийомну сім’ю, навіть коли є така родина. Ми мимоволі ламаємо долі таких дітей. Окрім того, упевнена, таким дітям треба надавати ще й статус дітей війни, щоб захистити їхні майнові інтереси і права».
З початку війни в різних закладах краю прихисток отримали вихованці сирітських будинків та центрів соціально-психологічної реабілітації Миколаївської, Херсонської, Рівненської, Харківської, Донецької областей, зокрема з Маріуполя. Діти-сироти з інвалідністю мають необхідні умови для проживання і медичного догляду в Магалянському будинку-інтернаті, а також у дитячому будинку при Свято-Вознесенському монастирі.
Буковина готова далі приймати дітей, долю яких скалічила ця війна.