Вийшов на вулицю – говори українською: історії двох жінок, яких війна змусила перейти на державну мову
Наталя Марсова все життя спілкувалася російською, втім 2014 року почала вчити українську. Поштовхом до цього стала війна. Зараз їй 65, і вона цілком перейшла на державну мову.
Ольга Кравченко українською почала спілкуватися після повномасштабного нападу росії у лютому цього року. Жінка впевнена, що слідом за нею це зробить і її чоловік – корінний росіянин. Історію переходу на українську мову обох жінок, їхні мотиви та погляди читайте нижче.
65-річна Наталя Марсова з Чернігова, донедавна проживала у Києві. Рятуючись від війни, жінка опинилася у Чернівцях 9 березня. Після приїзду у місто вона одразу ж записалася у мовний та історичний клуб, які діють при Резиденції молоді.
Все свідоме життя Наталя спілкувалася російською, та почала вивчати українську 2014 року. Тоді їй було 57.
«Чернігів — таке місто, де є і росіяни, і білоруси, й українці. Там завжди спілкувалися ламаною мовою: не українська, але і не російська. Та остання все ж мала перевагу. До 2014 року я сама спілкувалася російською, та війна все змінила. Дуже багато наших хлопців пішли на Схід воювати, і багато з них не повернулося назад. Це стало поштовхом: містяни почали переходити на українську мову. В установах державних потрібно було говорити суто українською, у сфері обслуговування також державна мова стала вимогою. Тоді у нас при музеї Тарновського з’явився клуб «Дорогами рідного краю». Ось звідси і почалася моя історія вивчення української мови та загалом нашої культури глибше».
Наталі Марсовій знадобилося чимало часу, аби вільно спілкуватися у побуті українською. Вона багато читала, слухала та говорила. Але найважче було навчитися думати українською.
«Коли ти все життя спілкуєшся і думаєш російською, доволі непросто себе перевиховати. Спершу починаєш вчити мову, розуміти її, любити, а потім можна починати нею думати. Зараз я здебільшого думаю вже українською і шкодую, що не зробила цього раніше. Ми, українці, з самого початку пішли хибним шляхом. У нації має бути своя армія, своя мова та своя віра. Тоді ми можемо назватися окремим народом», – вважає жінка.
Наталя каже, що великою помилкою людей старшого покоління є те, що вони вважають, ніби їм уже пізно переходити на українську мову. Мовляв, «уже будуть наші діти й онуки нею говорити».
«Ніколи не пізно! Мені 65, а 8 років тому я перейшла на українську і досі її продовжую вивчати та вдосконалювати. Взагалі вважається, що старша людина, то більше вона повинна вчитися нового. Особливо вивчення нової мови дозволяє не старіти мозку і попереджає багато ментальних хвороб.
Не будуть ваші діти й онуки розмовляти українською, якщо ви їм не дасте приклад і не будете так спілкуватися вдома! Але вдома — то вдома: зрештою, у всіх має бути вибір. Але вийшли на вулицю – будьте ласкаві, українською. Ось поїдете ви в Америку — якою мовою ви там будете спілкуватися? Якщо ви хочете бути почуті, якщо ви хочете, щоб вас обслуговували у закладах, то будете говорити англійською. А чому ми в Україні повинні розмовляти російською? Те ж саме стосується і сфер послуг у нас. Людина раз попросить у магазині «конфєт», другий. І було б правильно, якби їй сказали, що її не розуміють. Так би вона знала і запам’ятала, що це називається цукерка».
У вільний час Наталя плете кікімори для військових у парку Шевченка. Сюди ж ходить багато переселенців із міст України, які вважали російськомовними. Всі вони зараз переходять на українську.
Згодом жінка планує переїхати до Чернівців остаточно. Їй тут подобається місто і люди. А ще 65-річна чернігівчанка, яка все життя розмовляла російською, виправляє зараз мову чернівчан.
«У вас тут українська теж не чиста — багато суржику. Проте мова у вас жива. Варто трохи вдосконалювати її знання — і буде прекрасно».
Чоловік росіянин, але згодом перейде на українську
Кікімори для військових плете і чернівчанка Ольга Кравченко. Чоловік Ольги – корінний росіянин, тож удома і дорослі, і діти, спілкуються суто російською.
З 24 лютого Ольга намагається розмовляти українською.
«Я свідомо перейшла на українську мову, багато хто з мого оточення також це зробив. Я вдома говорила тільки російською, бо чоловік – корінний росіянин. Та я вивчала українську у школі, постійно її чула, тож вона мені не була новою. Та щоразу, коли я раніше намагалася щось сказати українською, діти з мене сміялися. Казали, що вуха болять, і краще б я говорила далі тією мовою, якою вмію. Та зараз мені не хочеться. Саме усвідомлення того, що ти розмовляєш однією мовою з тими, хто нас вбиває, — бридке. Зараз мені все одно на те, що я щось кажу неправильно. Не боюся бути смішною. І не боюся, що мене будуть виправляти. Навіть буду вдячна», – ділиться чернівчанка.
Ольга розповідає, що українською почали спілкуватися і її діти. І викорінюють із побуту російську.
«Так приємно — дитина перейшла на українську і навіть вчить поляків нашої мови. Досі вона і читала здебільшого російською, бо так їй було більш звично. Масовий перехід на українську – це круто. Та треба було це робити раніше, щоб зараз не було кого “рятувати”», – каже Ольга.
Жінка зізнається, що вдома з чоловіком далі спілкуються російською. Однак він розуміє українську, тож вона впевнена, що згодом і сам на неї перейде.
«Ось як він говорить українською – то дійсно вуха в’януть, – жартує жінка. – Та він усе розуміє, адже давно перебуває у цьому середовищі. Він усе одно перейде на українську мову, я впевнена. Але це буде поступово і свідомо — не через силу. Зараз усвідомлення того, що мова важлива, — дуже гостре і чітке. Тож рано чи пізно цей вибір зробить більшість».
Матеріал створено за сприяння ГО «Львівський медіафорум» у межах проєкту «ЛМФ Підтримка мережі журналістів».
Фото Ігоря Константинюка
Нет тэгов
Джерело: shpalta.media