«Схід розділив життя на до і після»: історія прикордонниці Білки, яка служить у Чернівцях

2016 року Тетяна Біла долучилася до Державної прикордонної служби, пройшла службу на заході та сході країни, очолювала відділення у протитанковому підрозділі, пережила втрати побратимів і сьогодні продовжує службу в тилу.

Вона не планувала великої війни. Як і тисячі інших — просто виконувала свою роботу. 2016 року прийшла до Державної прикордонної служби, продовживши сімейну традицію: тут служив її дідусь, із цією сферою була пов’язана бабуся, а згодом і батько — вже на сході України, де отримав поранення.

Спершу Тетяна служила на заході України — спокійно, передбачувано: Львівський прикордонний загін, перші професійні виклики. Там вона сформувалася як військова. Але згодом з’явилося відчуття: цього вже замало.

Разом із керівництвом ухвалила рішення — їхати на Схід. Каже, що саме там її життя розділилося на до і після.

Після досвіду на Сході вона зважилася на новий етап — і вже у жовтні, під час служби у Чернівцях, отримала офіцерське звання. Каже, що до цього рішення прийшла не одразу, але усвідомлено.

Фото: Тетяна Біла. Чернівці

Схід, який змінює все

На Сході не було звичних для прикордонниці речей. Не було класичного кордону, перевірки паспортів чи спокійної служби. Там була війна — з її реальністю, де потрібно знати зброю, техніку і бути готовим до бою щодня.

«Те, що я знала до цього, там було зовсім іншим: інші завдання, інші умови, інша відповідальність», — згадує Тетяна.

Саме там з’явився її позивний — Білка. Спочатку — від прізвища, трохи жартівливо, трохи по-своєму. Потім — як частина її військового життя.

Фото: Тетяна Біла. Донецька область

Командирка серед своїх

Тетяна очолила відділення у протитанковому підрозділі. Вісім чоловіків у підпорядкуванні. І повна відповідальність за кожного.

«Я не хотіла, щоб було розмежування — жінка чи чоловік. Ми були командою».

Каже, що з чоловіками їй було навіть легше — чіткість, виконання завдань, відповідальність. Але водночас — постійне внутрішнє бажання бути кращою, не підвести, відповідати рівню.

Фото: Тетяна Біла. Донецька область

Вони стали своїми

Ті, з ким ділиш не тільки службу, а й життя — розмови в бліндажі, жарти, мовчання, страх. Втрати, які не минають.

Першими загинули її побратими. Люди, з якими вона щодня була поруч.

Вона пам’ятає все: останні слова, погляди, відчуття, що щось не так — але тоді ніхто не хотів у це вірити.

«Це біль, який не лікується. Він просто залишається».

Особливо боляче було бачити їх уже після — на фото, в чужих телеграм-каналах, у спотвореній реальності війни.

Із цим доводиться жити.

«Я залишаюся з хлопцями»

Ізюмський напрямок. Постійні обстріли, авіація, знищене місто.

Коли інші військові бачили її серед підрозділу — дивувалися. Пропонували вивезти, врятувати.

Вона відмовлялася.

«Я не могла поїхати. Бо як би я потім дивилася їм в очі?»

Для неї це було не про героїзм. Це — про відповідальність і внутрішнє відчуття правильного.

Вона залишалася — поки не змусили виїхати наказом.

Фото: Тетяна Біла. Донецька область

Війна, яка змінює людину

Тетяна каже, що більше не реагує на речі так, як раніше.

Проблеми, які колись здавалися важливими, втратили сенс.

«Зламаний телефон, гроші, побут — це ніщо. Порівняно з людським життям».

Навіть емоції змінилися. Сльози більше не з’являються просто так. Тепер — лише через фільми чи вигадані історії.

Реальність стала важчою за будь-який придуманий сценарій.

Жінка на війні

Вона не зіштовхувалася з упередженням. Каже — достатньо один раз довести, що ти на своєму місці.

І додає: ця війна показала, що жінки можуть усе: воювати, командувати, витримувати.

«Ми не лише про дім. Ми — і про фронт».

Фото: Тетяна Біла. Донецька область

Тепер — тил

Сьогодні Тетяна служить у Чернівецькому прикордонному загоні.

І хоча це не передова, вона наголошує: тил — це теж частина війни. Контроль кордону, безпека, стабільність — це те, що тримає країну.

Про мрію і дітей

У неї є проста мрія — поїхати в Нідерланди, побачити Амстердам, відчути спокій.

Просто пожити у світі без війни.

Але тримає її інше — діти рідних і близьких.

Коли маленька похресниця запитує, коли вона повернеться, і вже розуміє, що таке війна — бо чує сирени й бачить тривогу дорослих, — це змінює все.

«Ти дивишся в ці очі і розумієш, заради чого все це».

«Я — маленька комашка, але я стою»

Тетяна каже, що іноді їй здається, ніби вона зробила замало.

Але потім розуміє: навіть маленький внесок має значення.

«Я — як маленька комашка. Але стою і роблю своє».

І цього достатньо, щоб продовжувати.

Бо її боротьба — за людей. За дім. За те, щоб війна не прийшла до інших.

Фото Тараса Піца 

Нет тэгов
Джерело: shpalta.media