Йдуть у засвіти найкращі: на війні Ізмаїльщина втратила молодого військового, батька крихітних синів

Бійця ворожа авіаційна бомба накрила в Ясинуватському районі Донецької області, коли він разом з побратимами штурмував ворожі позиції. На жаль, це був його останній запеклий бій…

Цю трагічну звістку журналісту інформаційної агенції «Юг.Today» повідомила дружина загиблого морського піхотинця Катерина Михайлова.

З її розповіді стало відомо, що Дмитро народився 11 січня 2000 року в селі Утконосівка. Тут пройшли його шкільні роки. Після дев’ятого класу хлопець продовжив навчання в Суворовському професійному аграрному ліцеї, де через два роки отримав диплом тракториста. Зразу після закінчення фахового навчання створив родину. Його обраницею стала Катерина, повна його ровесниця, бо народилася в той самий день, місяць і рік, що й Дмитро. У шлюбі ростуть двоє синочків-янголят – трирічний Миколка та дворічний Артемчик, абсолютні копії молодого батька. Аби забезпечити рідних, протягом п’яти років Дмитро укладав плитку на численних об’єктах в Ізмаїлі.

Дружина загиблого зізнається, що її чоловік був сповнений позитиву та енергії. Він був відкритим до людей, завжди готовим прийти на допомогу, любив готувати, мав власний рецепт найсмачнішого дієтичного супу. А найголовніше, Дмитро прагнув, аби його крихітні сини зростали в повноцінній сім’ї та в достатку. Бо ж сам батька втратив ще у дев’ять місяців, а на ноги його ставила самотужки мама, адже мала єдиного сина, появи якого на цей світ очікувала сім довгих років…

Це було просте мирне життя звичайної родини з Ізмаїльщини, яке було оповите великими планами на майбутнє. Але несподівано до цього родинного світу, де панувала гармонія, увірвалася безжальна війна.

Ще з перших днів вторгнення окупантів в Україну Дмитро постійно наголошував дружині, що він не «пацюк, який біжить першим із човна, що тоне». О шостій годині ранку 26 лютого добровільно поїхав до військкомату.  Маму він попросив розбудити зрання, аби відвідати Ізмаїл у справах. Справжньої причини поїздки хлопець неньці не назвав, а розповів тільки дружині.

За словами Катерини, на території Одещини він перебував тільки тиждень. Далі довгі місяці в очікуванні дзвінків із Миколаївської області, що постійно була під ворожими обстрілами, згодом – з деокупованої Херсонщині. Не раз воїн потрапляв під мінометний обстріл росіян, бо ж був на «нульових» позиціях. Чергова така атака у кінці вересня закінчилася для Дмитра осколковим пораненням перенісся, руки та ноги. Один осколок потрапив навіть у голову. Реабілітацію проходив боєць в Одесі, де медики видалили майже всі уламки снаряду, не чіпали тільки перенісся.

У кінці листопада військовий вже опинився в найгарячіших точках Донецької області, звідки останній раз виходив на зв’язок з коханою жінкою 11 грудня. Тоді, згадує Катерина, наче прощався, бо просив піклуватися про дітей та його маму. Саме в той момент він застеріг дружину: якщо не зв’яжеться з нею протягом двох наступних днів, то це означатиме, що серед живих його вже немає. Як виявилося згодом, передчуття воїна справдилося…

Такі тяжкі втрати – це незагойні рани нашої країни, які кровоточитимуть століттями, бо гине цвіт нації. Щирі співчуття рідним. Вічна пам’ять славному синові України.

Інна ДЕРМЕНЖІ, фото – Катерини МИХАЙЛОВОЇ

Одеса : yug.today