«Цей фестиваль – пам’ять про тих, хто на нього ніколи не потрапить»: інтерв’ю із Захисником з Вилкового Сергієм Гнезділовим

– Сергію, хто вам допомагає з організацією та проведенням фестивалю? Адже це не легка справа, і не дешева.

– У нас є три основних партнери та фонди і організації, які нам допомагають. Найбільший наш спонсор – це Міжнародний фонд «Відродження». Він надав нам на проведення заходу грант у 80 тисяч гривень. Але цієї суми вистачає тільки на звук та світло. Всього ж ми наразі зібрали близько 420 тисяч. Потрібно ще близько сотні тисяч, бо ще не за все сплачено. Цю суму вже закриватимуть безпосередньо організатори фестивалю. Допомагають нам «Видавництво Старого Лева» – одне з найбільших видавництв України, PEN Ukraine, ГО «Ініціатива «Люди», Одеська кіностудія, ГО «Українські студенти за свободу». Є і інші партнери. Їх, до речі, за останні кілька днів побільшало.

– Яка мета проведення фестивалю під час повномасштабної війни?

 – Цілей у нас три. Перша і найголовніша – це пам’ять. Так сталося, що я на фронті знаходжуся з 2019 року. Фронт – це така річ…, яка пов’язана з втратами. Цей фестиваль – це пам’ять про тих, хто на нього ніколи не потрапить. Про людей, які, навіть, готували його разом зі мною. Як от Вікторія Амеліна, яка нещодавно загинула в Краматорську. Ми з нею бачились буквально за годину до того рокового обстрілу. Це пам’ять про людей, які віддали власне життя за те, щоб українська культура могла лунати.

Друга – це привезти українську культуру в маленькі українські міста, в яких її дуже мало. Вилкове, на жаль, одне з таких містечок. Це моє рідне місто. І я вважаю себе безпосередньо відповідальним за те, який контент продукується та споживається в цьому місті. Ми маємо познайомити його мешканців з українською культурою, а Україну познайомити з містом Вилкове. На фестиваль приїде багато письменників, журналістів, політологів, громадських діячів, які потім повезуть це далі, розкажуть, що існує таке містечко. І з кожним роком цей фестиваль буде рости. Ми хочемо, щоб цей фестиваль став не тільки візитівкою міста, а й таким «полум’ям культури» на Одещині.

Третя ціль – це збір на потреби Збройних Сил України, на потреби підрозділу, в якому я служу вже четвертий рік. Збір на «кошмаромобілі», про які неодноразово писали та знімали, як вони знищують ворога. Це така волонтерсько-воєнна розробка. Я маю честь служити в цьому підрозділі з цими чудовими людьми. Ми збираємо півмільйона гривень на модернізацію наших «кошмаромобілів».

– Сергію, скажіть, а як у Вилковому поставилися до вашої ідеї? На вашу думку, представники яких поколінь будуть гостями фестивалю?

 – Я впевнений, що на фестивалі буде вилківська молодь, будуть люди більш старшого віку… Я зараз, напередодні фестивалю, спілкуюсь з містянами, і я впевнений, що вони прийдуть. Тому що, розумієте, коли є певний такий вакуум, коли нічого не відбувається, то будь-яка подія викликає зацікавленість. Я впевнений, що люди прийдуть подивитися якісне українське кіно, послухати українську музику, зустрітися з українськими письменниками.

– Чому, на вашу думку, так сталося, що зараз, за більше ніж тридцять років незалежності, Вилкове потрібно «знайомити з Україною»? В чому полягає це знайомство?

– Вилкове – це і є Україна, але… Я багато подорожував Україною. Я не був лише в кількох областях. Я їздив з молодіжними програмами в «глибинки». Я багато розмовляв з людьми. І мені було дуже цікаво дізнаватися, що люди думають про інші регіони. Тому я й говорю про знайомство. Зараз не йдеться про Вилкове, зараз йдеться про всі регіони України. Нам треба Вилкове «повезти» в Закарпаття, а Закарпаття «привезти» в Вилкове. Нам треба зробити культурний обмін.

– Тобто ви маєте на увазі не знайомство окремого регіону з Україною, а знайомство регіонів між собою?

– Саме так. Щоб Україна говорила про Вилкове, а Вилкове говорило про Україну. Ось візьмемо для прикладу Львів. В них є така сама автентична історія лемків, які теж були у вигнанні, яких наразі залишилося дуже мало. В них теж є своя говірка, свій національний одяг, своя культура. Історія Лемківщини – це дуже цікава історія етноспільноти. Липовани мають знати про лемків, і навпаки. Я про те, що ми дуже багатогранні, але, на жаль, дуже мало знаємо одне про одного. Ми маємо більше знайомитись, більше спілкуватися.

– Якщо відверто, ваша фраза про те, що Вилкове треба знайомити з Україною, навіює іншу думку – про те, що місто не відчуває себе частиною України…

– Частково так і є. Місто таке відокремлене, у своїй мушлі, десь з краю… «Ми тут біля Дунаю, ми ні з ким. У нас тут з іншого боку Румунія, Молдова… там десь Україна, там десь Туреччина, Болгарія… А ми такі тут сидимо, до нас ніхто не приїздить, ми ні до кого не їдемо». Тому я і хочу привезти туди, і не тільки цього року, потужну українську культуру. Щоб Одещина приїздила подивитися на Українську Венецію, і щоб Українська Венеція мала що показати.

– До участі у фестивалі ви залучаєте не тільки громадських діячів, авторів, журналістів, але й зірок української сцени. Ви платите комусь за виступи?

– Ми нікому не сплачуємо ані копійчини. До нас їдуть гурти, які, по-перше, нам подобаються. Вони неодноразово влаштовували благодійні виступи. Це якісні молодіжні гурти, такі як «Пиріг і Батіг», яких зараз знає вся Україна. Це новий подих української музики на слова Розстріляного відродження. Це саме та культура, яка має лунати по всій Україні.

– Як вам вдалося всіх їх знайти та вмовити?

– Насправді, завдяки знайомствам. Через одне рукостискання, або взагалі особисте. Приїхали б ще більше, але, на жаль, наші фінанси обмежені. Якби до нас долучилася б ще міськрада та виділила б нам кошти на розміщення (а це велика стаття витрат), це вже було б суттєвою підтримкою. А за допомогою до великого бізнесу я не піду принципово.

– Чому? Адже могли б і допомогти.

– Якщо говорити про великий бізнес на Одещині, він абсолютно безвідповідальний. Це не соціально-орієнтований бізнес. Це бізнес, не орієнтований на ринок, він орієнтований на «сьогодні». «Сьогодні ми поселимо людей, ми візьмемо з них гроші, ми не подумаємо про відгуки, про завтра, про те, що нам потрібно розвивати власний бренд. Ми не будемо вкладати в місто…». Я ось це маю на увазі. Зараз Вилкове доживає на тих єриках, які викопували у 70-х роках минулого сторіччя. І бізнес це не цікавить. Цікавить тільки ресурс, який можна забрати. До такого бізнеса гріх йти. Мені простіше написати однодумцям у соцмережі, мені простіше самому дати ці гроші, ніж йти до такого бізнеса, чи до політично орієнтованого бізнеса.

– До речі, де житимуть учасники фестивалю? Чи вистачить їм усім в місті місця?

– Ми орендували базу «Пелікан-тур». Тут ми розмістимо музикантів, поетів, журналістів. Студенти приїдуть з власними палатками і теж розмістяться на території бази.

– Міська влада не допомагає вам грошима. Сподіваюсь, хоч оренда залу для вас безкоштовна.

– Так, безкоштовна. Як для громадської організації. Але цікаві моменти звісно були. Наприклад, в залі, де ми влаштуємо кінопоказ, не виявилося фіранок. Уявіть собі таке. Що, міська влада не змогла знайти сімдесят тисяч на штори? На охорону двісті тисяч на рік є, а на штори немає. Врешті-решт ми їх самі купили та вже повісили. Це спеціальні «блек-аут» штори, вони навіть в тон підібрані. Я їх поки сам наживо не бачив, тільки на фото. Побачу, коли приїду.

– Розповісте трохи про фільми, які ви везете до Вилкового? Що це за картини, про що вони? Чому ви обрали саме їх?

– «Додому» – це класика. Це фільм режисера Наримана Алієва, знятий у 2019 році. Стрічка має багато нагород, зокрема «Золотий Дюк»-2019. Це глибока драма, фільм про втрату. За сюжетом кримського татарина вбивають окупанти. Батько забирає його тіло, щоб поховати вдома. Це філософське кіно з дуже тяжкими монологами. Але я дуже хочу, щоб його показали в моєму місті.

«Край ріки» – фільм Одеської кіностудії, який ще ніде не демонструвався. В нас буде перший офіційний допрем’єрний показ. Його взагалі хотіли робити закритим. Але потім погодилися з тим, що у Вилковому в принципі важко вмістити багато людей. Тому показ буде відкритим. І вилківчани, які в ньому знімалися, зможуть себе побачити на екрані.

«Бачення метелика» – дебютна робота мого хорошого друга Максима Наконечного. Ця стрічка трошки і про мене. Це художня стрічка про українські БПЛА, про життя на війні, про АТО, це фільм про жінку, яка керує безпілотними літальними апаратами. Це стрічка про війну до її офіційного оголошення. Вважаю цю стрічку дуже важливою, тому що війна насправді йде не 500 днів ( ми з Сергієм спілкувалися 10 липня – авт.), і я на війні далеко не 500 днів. Цю історію пережила невелика частина суспільства, для всіх інших це була якась незрозуміла операція, якась ООС. Тому це дуже важливо.

– Як гадаєте, фестиваль якось вплине на життя в місті?

– Я впевнений, що фестиваль на цьому не закінчиться. Я впевнений, що, як тільки пройдуть ті три дні, ця невелика група людей, яка хоче, щоб в місті щось було… Ці люди знайдуть в собі сили, аби раз, припустимо, в три місяці влаштовувати якусь міні-подію. Можливо, кінопоказ, або театральну виставу. Чим більше буде таких подій, тим більше на них очікуватимуть.

– Сергію, коли ви в останнє приїздили до рідного міста?

– Два роки тому. І приїду зараз. Тринадцятого липня ввечері я маю бути в Вилковому, аби підготувати зал і все інше.

– В Вилковому живе ваша родина. Рідні вам зараз якось допомагають?

– Так, в рідному місті живуть матір, батько, сестра та брати. Звісно, допомагають…

На цьому зв’язок між нами перервався. Вже в мессенджері я надіслала своєму співрозмовнику прохання, поділитися з нами фото моментів підготовки до заходу. У відповідь Сергій написав, що вони потрапили під обстріл і вибачився за те, що він більше не може спілкуватися. Фотографії я отримала згодом. А разом з ними і оцей постер про збір коштів на модернізацію «кошмаромобілів».

Діана ГЕРГІНОВА

Одеса : yug.today