Памʼяті кулеметника, володаря Сталевого Хреста Миколи Рибака (позивний «Окунь»)

…Микола був найменшою дитиною у багатодітній родині родниківчан Рибаків. Старший брат Святослав пригадує, що в дитинстві був дуже радий появі молодшого брата. Мовляв, коли був малим, то дуже чекав братика і розчаровувався, коли мама з пологового два рази поверталася із сестричками. Аж доки нарешті не з’явився Миколка. «Ото я радів!», – згадує Святослав.

За його словами, родина завжди була дружньою та гамірною, в ній було заведено підтримувати та допомагати один одному. Коли найменшому Миколці було 12 років трагічно пішла з життя мама. З тих пір старший Святослав став його найближчим порадником та товаришем. Микола закінчив Родниківську середню школу, потім Уманський агроколедж, а далі була армія.

«Микола потрапив до спецпідрозділу «Барс» Національної гвардії України, служив у тій же військовій частині №3027 у Вишгороді Київської області, що і я, – розповідає Святослав. – Там, у спецпідрозділі, справді гартується «сталь» характеру. Приходиш до армії наче «хлюпіком», а повертаєшся міцним «горішком». От і Микола після півтора роки служби у «Барсі» став дуже зрілим та мужнім чоловіком».

Після армії хлопець працював. Згодом спробував заробітчанської долі в Італії. Та знайшов там й долю особисту – познайомився із землячкою Ольгою.

Ольга згадує: «Це було кохання з першого погляду, від Бога сильне і велике… Бачу, красивий гарний хлопець, гарні усміхнені очі, простий, добрий. Вже на другий день після знайомства ми обоє зрозуміли особливу близькість та відчули рідність душ. Він так і сказав: одразу знав, що ти станеш моєю дружиною. Ми одне одному обіцяли жити разом до старості, дуже хотіли діток. Чомусь Микола дуже хотів донечку. Спочатку не вдавалося, але коли почалась війна, то я вже на щастя була вагітна. Микола приїздив з війська у відпустку і був присутнім при народженні нашої донечки. Дуже нею тішився».

До 24 лютого 2022 року молода родина Рибаків проживала зовсім близько до північних кордонів з Росією. І Микола одразу вивіз родину у безпечне місце на свою малу батьківщину Уманщину. Далі військкомат, рота охорони, далі мобілізація до лав ЗСУ.

«Микола посилено тренувався, готувався до бойових дій. Відмовився від служби у спецвійськах та восени був вже у складі ЗСУ на бахмутському напрямку. За кожної нагоди дзвонив від передової. Завжди радів успішному поверненню з бою, хвалився: «вийшли» і «в мене без втрат», – переповідає брат Святослав.

За словами Святослава, Микола розповідав, що доводилося воювати буквально як у фільмі «Перша кров», де головний герой Рембо косив ворогів у повний зріст із кулемета. «Одного разу потрапили під обстріл, але встигли відійти. І тут росіяни кинулися на штурм. То Микола встиг схопити кулемет, передаючи в рацію: «Окунь приймає бій!» й у відкриту гатив по ворогу, змінюючи позиції. Так їх і втримали. А позивний такий вибрав, бо у мами дівоче прізвище Окунєва», – каже Святослав.

В результаті того бою Микола став володарем Сталевого Хреста. Цю високу бойову нагороду він отримав за чітке командування підрозділом та вмілу тактику ведення бою, утримання рубежів та виведення своєї групи без втрат.

На жаль, з одного з наступних боїв не повернувся він сам…

Вічна слава та пам‘ять Герою!

Фото із сімейного архіву, надане братом Святославом Рибаком

ukrinform