Пам’яті стрільця-санітара гірсько-штурмової бригади «Едельвейс» Андрія Савчука

Пам’яті стрільця-санітара гірсько-штурмової бригади «Едельвейс» Андрія Савчука Хвилина мовчання 12.03.2025 09:00 Укрінформ Під час бойових виходів отримав чотири контузії і кілька поранень

Андрій став на захист України у 2022 році. Понад півтора року боровся з росіянами на гарячому Донецькому напрямку. Загинув під час бойового завдання поблизу села Веселе Донецької області внаслідок артилерійського обстрілу.

Андрій народився 12 грудня 1971 року у селі Надрічне на Тернопільщині. Після школи навчався в училищі у Львові та здобув професію електрика. Далі проходив строкову службу в армії.

«Мама писала татові листи, коли він служив. Вони мешкали у сусідніх селах Надрічному і Краснопущі, так і познайомилися. Між цими населеними пунктами відстань майже 10 кілометрів. Тато пішки приходив до мами, щоб побачити її. Бабуся розповідає, що він завжди приходив з квітами. А коли повернувся зі строкової служби, вони продовжили зустрічатися і згодом одружилися. Потім з’явилися на світ ми з братом. У сімейному житті тато залишався романтиком – щороку навесні він приносив нам з мамою букети підсніжників. Це один з найтепліших моїх спогадів, від якого зараз дуже боляче, адже більше тато не подарує нам квітів….», – розповідає донька військового Юлія.

Коли почалося повномасштабне вторгнення РФ, Андрій вступив до тероборони рідного села.

«У перші дні всі були налякані, тому чоловіки-односельці організували варту й ночами чергували на вулицях села. Згодом тато пройшов військово-лікарську комісію і потрапив до військової частини, яка відповідала за ремонт техніки в тилу. Ми раділи, що він поруч і у відносній безпеці. Інколи йому вдавалося приїхати додому на вихідні, але ми ніколи не знали, коли це буде. Він любив сюрпризи – несподівано повертатися додому. Ще коли їздив за кордон на заробітки, придумав собі таку традицію. Так було і після того, як він став військовим. Ці короткі домашні візити були радісними, але водночас болючими, бо доводилося знову прощатися. Найважче це давалося його мамі – моїй бабусі. Вона була вже старенька й хворіла. Тож ніколи не знала, чи побачить ще свого наймолодшого сина. Вона померла, коли тато був у лікарні після поранення й операції. На жаль, він не зміг потрапити на її похорон…», – продовжує дівчина.

З 2023 року Андрія перевели на Донеччину. Він служив стрільцем-санітаром у 10-й гірсько-штурмовій бригаді «Едельвейс». Родина сильно хвилювалася за військового, який перебував у епіцентрі активних бойових дій.

«Тато мало розповідав про службу. Особливо, коли його вже перевели в штурмову бригаду. Найскладнішим для нього на фронті були втрати побратимів. Він дуже важко це переживав і це було видно в його очах. Після кожної такої події батько все більше закривався в собі. Інколи мені здавалось, що так він оберігає нас від жахіть війни, які бачив і переживав…», – ділиться спогадами Юлія.

Рідні розповідають, що побратими військового у телефонних розмовах не раз говорили, що він справжній Герой, на нього можна було покластися на полі бою і він не раз рятував своїх товаришів у складних ситуаціях. Під час бойових виходів Андрій отримав чотири контузії.

«У мого тата було кілька поранень. Він отримував їх під час штурмів, коли він із побратимами виконував бойові завдання «на нулі». Ми знали, що в цей час у нього буде вимкнений телефон. Зазвичай він попереджав нас, скільки днів з ним не буде зв’язку. Та часто цифра була більшою. Бувало, він по 7-8 днів не виходив на зв’язок. Потім телефонував, казав, що все добре. Або ж, що він у госпіталі чи лікарні, бо контузія. У нього було важке осколкове поранення у ногу, реабілітація після якого зайняла дуже багато часу. Коли він одужав, то пройшов знову ВЛК і повернувся на фронт», – розповіла донька.

Юлія добре пам’ятає останню зустріч з татом. Вона приїхала на кілька тижнів додому з-за кордону і батьку вдалось у цей час теж взяти коротку відпустку.

«Він дуже чекав мого приїзду. Дзвонив, просив не затримуватись у Тернополі, а їхати додому. Кілька днів усе було ніби у мирному житті. Ми усі були разом, вдома. Та цей час швидко пролетів і я купила останній квиток для тата на поїзд. Я завжди купляла йому ці кляті квитки в Краматорськ. Ми з мамою поїхали його проводжати. На тернопільському залізничному вокзалі я востаннє бачила його живим, обіймала. Цей спогад буде зі мною завжди…», – пригадує дівчина. 

Після повернення на фронт чоловік знову вирушив з побратимами "на нуль". Попередив рідних, що буде кілька днів без зв’язку.

«Наступного вечора до нас на подвір’я прийшла голова сільської ради з документом про його зникнення. Я зв’язалася з батьковим побратимом, аби запитати, чи це правда і всі деталі. Інформації не було. Лише сказали, що був сильний артилерійський обстріл. І після цього зв’язок з ним зник. Ми сподівалися, що татові вдалося врятуватися і до останнього не хотіли думати про найгірше. Кілька днів наші військові не могли запустити дрони над тією територією. Та згодом на мамин телефон зателефонували. Вона була на кухні і я взяла трубку. Тоді я почула те, чого ніколи не хотіла чути. І повинна була повідомити мамі і брату цю страшну новину…», – ділиться спогадами про ті страшні дні Юлія.

Андрія Савчука поховали у рідному селі. Донька розповідає, що її тато дуже хотів після повернення з фронту поїхати у відпустку з рідними.

«Під час останньої своєї відпустки тато сказав, що після перемоги ми всією сім’єю поїдемо в Буковель. Я ще тоді здивувалась, чому не кудись в теплу країну. А він сказав, що хоче в наші Карпати. Він любив дім. Його дім – це не лише наша хата. Це Україна. Тато завжди повертався в Україну, хоч міг десятки разів залишитись за кордоном. За дім, за нас – його сім’ю, він і боровся. За дім, за Україну він і загинув», – каже Юлія.

Під час служби військовий отримав медаль «За поранення». Був нагороджений пам'ятним подарунком командира батальйону 108 «Пам'ятний Коїн» та подякою зі значком командира 108-го батальйону 10-ї гірсько-штурмової бригади «Едельвейс». Посмертно Андрію Савчуку присвоїли звання «Гордість Бережанщини» та нагородили орденом «За мужність» ІІІ ступеня. Родина робить усе можливе, щоб зберегти пам’ять про найдорожчу людину, яку забрала у них війна.

«Ми хочемо, щоб про нього пам’ятали наступні покоління. Про те, яким він був сильним і відданим рідній землі. Тому створили петицію, щоб татові присвоїли звання Героя України (посмертно). Будемо вдячні українцям за підтримку. Нам потрібно ще зібрати понад 15 тисяч голосів (на момент публікації матеріалу необхідно зібрати ще 14400 голосів – ред.)», – зазначила Юлія.

У Андрія Савчука залишилася дружина, син та донька.

Світла пам’ять і честь Герою!

Фото з сімейного архіву

ukrinform