Жити у спортзалі тяжко, але тут немає вибухів: як переселенці живуть у школах Чернівців
Попри те, що більшість вимушених переселенців залишається у школах міста лише на кілька днів, є люди, що живуть тут уже місяці. Багатьом нема куди повертатися. Про те, як це — жити у спортзалі та які плани на майбутнє у цих людей, дізналася Шпальта.
У спортзалі школи №1 міста Чернівців, що на вулиці Емінеску, постійно проживає близько 20 вимушених переселенців. Більшість людей, що рятуються від війни, зупиняються тут на день-два. Та є такі, яким нема куди повертатися.
Шевченко Валентина живе тут уже два місяці. Її будинок на Миколаївщині зруйнували російські військові.
«За день до війни я поїхала з села доглядати за внуками. Вдома залишився мій син. Проживши там місяць, він бачив, як у двір падали гранати, вириваючи в городі величезні дірки. Одного дня ми втратили з ним зв‘язок. Виявилося, що росіяни зайшли в село та окопалися там, знищили станції зв’язку. Вони поселилися в школі».
Син Валентини приїхав до Миколаєва сам на велосипеді. В одному будинку жило повно людей, і невдовзі родина вирішила їхати. У місті стало небезпечно — від вибухів підстрибувало ліжко.
Село Первомайське, Миколаївщина/Фото Олени Шевченко
«Коли вже їхали у потязі, сину зателефонували і сказали, що у його двір впала бомба — там усе знищено. Тож мені тепер нема куди повертатися. Я не знаю, як жити далі. А втім, тут дуже добрі люди. І ставлення хороше, такого я ще не бачила. Жити у спортзалі тяжко. Але тут хоч нема вибухів».
Вікторія із Запорізької області, живе тут із чоловіком уже місяць. Її місто Пологи ще з початку березня перебуває в окупації, та родині вдалося виїхати звідти в Чернівці.
«У місті подивилися ціни на квартири і зрозуміли, що таке не потягнемо. Сіли на лавочку і почали плакати. Допомогли волонтери, направили нас сюди. Кажуть: «Не лякайтеся, що тут так, звикнете». Я ніколи не думала, що нам доведеться жити у спортзалі. Але ми дійсно звикли».
Валентина каже, що дуже хоче додому, та не знає, чи цілий її будинок. Місто Пологи зазнало сильних руйнацій, зв’язку звідти теж досі немає.
У ліцеї №16, що на Головній, 87 (колишня школа №2) живе близько 15 переселенців. Раніше всіх поселяли у спортзалі. Взимку і на початку весни тут було холодно, заносили обігрівачі. Та цього не вистачило, тож людей вирішили заселяти в класи. Винесли парти та занесли ліжка, облаштували притулки в половині класів.
Щодня у шкільній їдальні готують триразове харчування для переселенців. Тут облаштували пральну кімнату та ізолятор для хворих. Зараз у школі будують душ.
При цьому більшість школи пустує, спортзал замкнений на ключ. У класних кімнатах живе до 5 людей, переважно люди тут залишаються лише на ніч.
В одній із класних кімнат мешкає родина із Сєверодонецька — пані Олена та її син Мирослав. Вони жили у місті понад місяць попри постійні бомбардування та пропустили офіційну евакуацію. Сподівалися, що скоро все закінчиться.
«Ми прокинулися 24 лютого від сильних вибухів. Бомбардували аеропорт. Потім почали бомбардувати все місто. Це був шок: у телефоні з’являлися фото розбитих вулиць, якими ми ходили лише декілька днів тому».
Мирослав перебував близько місяця у підвалі, а Олена залишалася у квартирі до кінця, ховаючись у коридорі. Кажуть, що сподівалися на диво, але його не сталося. Після місяця такого життя родина знайшла волонтерів, які допомогли виїхати у Дніпро, а потім сюди — у Чернівці.
«У нашому домі ще тоді залишалися люди, які не хотіли їхати. Але з ними нема зв’язку. Знаємо, що в наш будинок на початку травня потрапив снаряд. Чи цілий він — не знаємо. Поки нам тут дозволяють жити, ми залишимося. Зараз повертатися немає куди».
Мирослав розповів, що у школі родина зможе залишитися тільки до 1 вересня. Далі всіх переселенців хочуть виселяти, щоб відновити навчальний процес. Куди будуть іти після цього, родина не знає.
При цьому чергова школа зазначила, що навчання у ній неможливе через відсутність укриття. До закладу ходить до 800 дітей, і в бомбосховищі не вміститься навіть половина.
Фото Ігоря Константинюка
Нет тэгов
Джерело: shpalta.media