Пам’яті парамедика, лейтенанта поліції Олексія Наборського (позивний «Льохіч»)

Пам’яті парамедика, лейтенанта поліції Олексія Наборського (позивний «Льохіч») Хвилина мовчання 12.11.2024 09:00 Укрінформ Загинув, рятуючи життя поранених побратимів

Олексій був звичайним хлопчиною з передмістя Вінниці, жив разом із батьками у Вінницьких Хуторах, що неподалік від обласного центру. Спочатку обрав собі одну із найбільш мирних професій – хотів рятувати людські життя. Тому й здобував фах у Погребищенському медичному фаховому коледжі на відділенні «Лікувальна справа». А потім працював у міській лікарні швидкої медичної допомоги. 

Однак життя внесло свої корективи і Олексій обрав інший шлях, який, утім, також дозволяв йому допомагати людям: у 2018 році він вирішив стати правоохоронцем. Працював дільничним у Вінниці. А після повномасштабного вторгнення РФ пішов служити у бойовий підрозділ – батальйон «Вінниця». Бо зрозумів, що на війні він потрібніший. Після деокупації Бучі та Ірпеня, надивившись на жахіття, які там коїли росіяни, він уже точно знав, що не зможе повернутися в тил, адже у нього – троє маленьких племінниць.

Він сказав тоді своїй мамі: «Ми всі повинні туди йти, бо вони прийдуть до нас і будуть ґвалтувати наших дітей».

Олексій захищав країну в складі Об’єднаної штурмової бригади Національної поліції України «Лють». Тут йому довелося згадати свою першу професію: він став парамедиком і рятував життя поранених побратимів.

Мама Олексія Марія Василівна розповідає, що він був чуйним хлопцем і відданим сином, його поважали люди. Всі його знали, як дуже порядну людину.

– На початку пандемії я захворіла. У мене була важка форма ковіду, була під апаратом штучного дихання. Медики вже навіть не давали мені надії. Тоді Олексій ще працював у лікарні. Він буквально витягнув мене з того світу! Після його загибелі я знову потрапила у лікарню. Тоді зрозуміла, що не все знала про свого сина. Я побачила, як його й досі поважають і люблять колеги, почула, з якою вдячністю ставились до нього пацієнти, – розповідає жінка.

Марія Василівна згадує, як приблизно за десять днів до трагедії він зізнався, що має намір одружитись, планував після перемоги закінчити юридичний і далі будувати кар’єру поліцейського. Та сталось інакше. 21 жовтня 2023 року Олексій займався евакуацією поранених під Курдюмівкою поблизу Бахмута. В автомобіль Hummer, в якому перебував парамедик, влучила ворожа протитанкова керована ракета, і він загинув.

Мама героя згадує, що у ніч своєї загибелі Олексій прийшов до неї уві сні, щоб попрощатися.

– Мені ніколи не снилася моя дитина, а цієї ночі я бачила сон. Ліс, хатина, біля неї Олексій у бойовому спорядженні з автоматом. Подивився на мене, нічого не сказав і пішов. Я кричу: синку, чого ти мене покинув? Я не знаю куди мені йти і що робити! А він розвернувся, махнув мені рукою і знову пішов. А ввечері ми дізнались, що Олексій загинув приблизно у той час, коли й приснився. Виходить, він попрощався зі мною, – згадує Марія Василівна.

Вона каже, що син завжди тепло відгукувався про свого командира полку – Руслана Гурняка, «Батю», за ним і пішов з батальйону «Вінниця» в «Лють».

– Руслана Гурняк подзвонив нам і просив пробачення, що не зберіг життя нашому синові. Ви не уявляєте, з якою тривогою він це говорив, ви не уявляєте, як для нас, батьків, це важливо. Я впевнилась у словах сина, що він був як батько для них на війні. До того ж загинув наш Олексій, можна сказати, на очах у командира – він бачив обстріл через відеозйомку безпілотника, – розповідає мама.

Найстрашніше на війні, ділиться Руслан Гурняк, це навіть не смерть побратима, а необхідність повідомляти про неї рідним загиблих.

– Олексія я знав як дуже грамотного парамедика. Краще за все у нього виходило рятувати людей. Він був зовсім іншим, не таким, як всі, одне слово – добряк. Тому і позивний у поліцейського був по-дружньому теплий – «Льохіч», – згадує командир.

Інспектора взводу №1 роти №3 штурмового батальйону №2 штурмового полку «Миротворець» Департаменту поліції особливого призначення «Об’єднана штурмова бригада Національної поліції України «Лють» Олексія Наборського поховали у Вінницьких Хуторах. Він за життя не любив фотографуватись. Тому на надмогильному пам’ятнику його зобразили за одним із дуже небагатьох знімків, коли він таки погодився відзнятися. Це фото з совою, яку він врятував, коли поранена пташка заплуталась у сітці. Виходив її, годував своїм пайком, а потім випустив на волю…

Шана і слава Герою!

Фото: Поліція Вінницької області

ukrinform