Пам’яті журналіста-розслідувача та військового Олександра Цахніва
Пам’яті журналіста-розслідувача та військового Олександра Цахніва Хвилина мовчання 02.10.2025 09:00 Укрінформ Дуже хотів знову побачити Донецьк у складі України
Журналіст інформаційного агентства «Вчасно» Олександр Цахнів на початку повномасштабної війни добровільно долучився до ЗСУ, служив у 37-му окремому стрілецькому батальйоні 60-ї ОМБр на Сумському та Бахмутському напрямках. Загинув у ніч на 25 березня 2023 року поблизу Курдюмівки на рідній Донеччині, яку дуже любив і яку мріяв знову повністю бачити в складі України.
У 1992 році Олександр успішно закінчивши школу, вступив до Донецького державного університету управління на економічний факультет. Із 2009 по 2012 рік працював у місцевому пенсійному фонді, після цього до 2016 року — у Державній казначейській службі України, був головним казначеєм відділу доходів та видатків.
Активно займався громадською діяльністю: був організатором багатьох акцій, координував рух «Сильні громади» у Селидовому, де зробив перші кроки в антикорупційній діяльності.
Наприклад, у 2017 році провів акцію «МедРеформіБути» на підтримку медичної реформи, добився витрат на очищення гирла місцевої річки Солона. Разом із всеукраїнським ресурсним центром ГУРТ був співорганізатором проєкту підтримки малого бізнесу в Селидовому та Новогродівці у 2019 році.
Також у «Сильних громадах» Олександр займався антикорупційною діяльністю, робив розслідування, які часто мали резонанс на загальнонаціональному рівні. Наприклад, у 2017 році він викрив корупційну схему державного підприємства «Селидіввугілля», у межах якої керівники витрачали значні суми на закупівлю продуктів за значно завищеними цінами — м’ясо по чотири тисячі гривень за кілограм та воду по 588 гривень за літр, — у той самий час затримуючи зарплати шахтарям.
У вільний час Олександр любив читати кілька книжок одночасно, дивитися європейське кіно та займатися музикою. Він грав на бас-гітарі, якийсь час виступав із братом і друзями і записував музику з групою Angel Voice Band.
Зі своєю майбутньою дружиною познайомився у червні 2012 року в інтернет-групі поціновувачів поезії.
«Ми спілкувалися два роки, а зустрічатися почали з січня 2014 року. Саша був щедрим, добрим, емпатичним, але водночас і принциповим. Він не міг терпіти несправедливість. Саша був вихований в любові до України та її традицій, тому йому боліли зросійщення та сепаратистські настрої у суспільстві, він прагнув до змін», – розповідає дружина Валентина.
Діяльність у громадському секторі у 2018 році привела Олександра до редакції «Вчасно», він став журналістом-розслідувачем.
«Мабуть, на вибір цієї професії вплинула і любов до літератури. Саша ще якось у дитинстві говорив, що мріє стати журналістом, бачити свою країну процвітаючою», – каже мама, пані Лідія.
Чоловік проводив розслідування, які стосувалися бюджетних коштів та корупційних схем посадовців Селидового, Покровська, Краматорська, Костянтинівки та інших міст Донеччини. Завдяки цим матеріалам люди дізнавалися правду про зловживання чиновників, очільників комунальних і вугільних підприємств. Загалом Олександр написав понад сотню статей, у яких йшлося про мільйони гривень, що опинилися в кишенях корупціонерів.
Колеги пригадують, що Олександр міг годинами малювати схеми до своїх розслідувань у блокноті, шукаючи все нові та нові зачіпки. Вмів зосереджуватися на роботі з великою кількістю документів та реєстрів. Його робочий день ніколи не закінчувався за графіком, зазвичай він продовжував працювати ночами вдома.
«Коли я згадую Сашу, думаю не про роботу. Хоча він був справжнім професіоналом, та найяскравіші спогади — зовсім не з редакції. Якось ми всією командою поїхали на відпочинок. Тоді я вперше побачила в ньому іншу людину — творчу, глибоку. Саша взяв гітару, і вечір одразу став іншим. Ми співали, сміялися, говорили про життя, і я ловила себе на думці: наскільки в цій людині багато світла, скільки глибини», – пригадує редакторка «Вчасно» Анастасія Мазниченко.
Початок повномасштабної війни змінив хід подій. Попри свою продуктивність і любов до розслідувань, Олександр вирішив добровільно мобілізуватися до ЗСУ. Про своє бажання долучитися до війська він сказав дружині на третій день повномасштабного вторгнення. Це рішення її дуже тривожило та лякало, але розуміла, що нічого не може з цим удіяти.
Служити Олександр почав 11 квітня 2022 року в 37-му окремому стрілецькому батальйоні 60-ї ОМБр, у цю бригаду пішов разом зі знайомим, який мав досвід служби в АТО.
Служив на Сумському та Бахмутському напрямку.
«Спершу вони потрапили в оточення, потім їх нарешті відправили на навчання, якого до того, як їх кинули у гарячу точку, не було. Військові були абсолютно не готові до цього. А вже опісля Сашу відправили на бойове завдання, де він і загинув», – каже дружина.
Це сталося у ніч на Благовіщення, 25 березня 2023 року, на Бахмутському напрямку поблизу Курдюмівки. Олександр потрапив під мінометний обстріл.
«Саша загинув на своїй рідній Донеччині, яку так любив і мріяв, що окуповані з 2014 року території повернуться до України. Він дуже часто про це говорив ще до повномасштабної війни, а тому не стояв осторонь, а пішов захищати країну. Він дуже хотів знову бачити Донецьк у складі України», – каже пані Лідія.
Поховали Олександра на Степовому цвинтарі у Селидовому.
«Усі питання, зокрема і те, чи йти на бойові завдання, він завжди ухвалював сам. Бувало, що хтось відмовлявся, деякі хлопці не хотіли йти, але він — ніколи. Саша був завжди перший. Втрачати таких людей найважче», – сказав на прощанні командир батальйону Андрій Гудз.
Друзі та колеги Олександра ініціювали перейменування центральної вулиці міста на його честь. На жаль, з кінця жовтня 2024 року місто окуповане і росіяни повернули їй стару назву.
«Ми виїхали до Кременчука минулого року, все не хотіли залишати Сашу на кладовищі в Селидовому. Вірили, що не будемо окупованими», – каже мама Героя.
Своїми вчинками та поглядами Олександр спростував десятки міфів, які існували довкола Донеччини. Робив усе, щоб регіон став по-справжньому патріотичним та європейським.
«Це чудовий край. Я теж любила Донецьк. Думаю, що абсурдні історії розказують ті, хто чекав на русскій мір. Саша дуже добре знав історію, культуру Донбасу, а тому розумів, що це Україна», – додає пані Лідія.
Вічна пам’ять Герою!
Фото: з сімейного архіву, Вчасно
За матеріалами RECвієм
ukrinform