Пам’яті військовослужбовців Миколи Самикіна та Богдана Куліка
Пам’яті військовослужбовців Миколи Самикіна та Богдана Куліка Хвилина мовчання 25.10.2025 09:00 Укрінформ Вітчим та пасинок загинули на війні
На Алеї слави загиблих Героїв у центрі селища Любар на Житомирщині один навпроти одного розміщені портрети Миколи Самикіна та Богдана Куліка. Це люди з різними прізвищами, але зі спорідненими душами, адже Микола замінив Богданові тата, прищепив йому любов до боксу і пішов на війну слідом за ним.
«Коля виховував Богданчика з чотирьох років і замінив йому тата. Ми прожили з ним у цивільному шлюбі 17 років. Він був старшим за мене на 12 років, мав більше життєвого досвіду, тому й став головним у сім’ї. Згодом у нас народився син Олександр. Микола мав добру душу. Деколи мені навіть здавалося, що Богданчика він любив більше, ніж Сашуню. Наш старший син займався боксом, і Коля дуже пишався його успіхами», – розповідає Катерина Кулік.
Микола та Богдан – із села Стрижівка Любарської громади. Старший займався бізнесом, а молодший захоплювався боксом, утім, життя обох кардинально змінила війна.
«З Миколою та Богданом я почав спілкуватися у 2010 році, коли батько привів сина на бокс. Хлопцеві тоді було 8 років. Вражала його наполегливість у всьому. Якщо за рік він пропустив одне тренування, то тільки з поважної причини. Микола всіляко його підтримував. З трьома своїми вихованцями, серед яких був Богдан Кулік, вперше поїхали на чемпіонат області в Бердичеві. Ми тоді були громадським об’єднанням і не мали фінансування, тож діти виступали без форми, у звичайних шортах і майках. Через це із них навіть трохи глузували, але після кількох боїв, де всі мої хлопці перемогли, у фіналі їм уже почали тиснути руки. Вони тоді всі стали чемпіонами області. Потім Богдан завжди ставав першим, йому не було рівних у його ваговій категорії», – згадує директор Любарської дитячо-юнацької спортивної школи Юрій Залуцький.
Богдан брав участь у багатьох змаганнях та виступав за збірну області на чемпіонатах України. За словами тренера, він завжди був серед лідерів, надихав та мотивував інших вихованців.
Успіхи хлопця помітили й запропонували йому навчатися у Бердичівському фаховому коледжі промисловості, економіки та права на спеціальності «Фізична культура і спорт». Богдан пішов туди після дев’ятого класу школи.
Мама хлопця говорить, що після коледжу син вирішив здобути військову освіту. Проте не здав англійську мову, і йому порадили йти на строкову службу, після якої буде легко продовжувати освіту. Богдан так і зробив.
Повномасштабна війна застала його під час проходження служби.
«Коли почалася війна, Богданчик зателефонував мені. Він заспокоював, що все буде добре і просив, аби я з молодшим сином робили закордонні паспорти і виїжджали. Утім я не планувала нікуди їхати», – каже Катерина.
Тим часом її чоловік Микола тричі ходив у ТЦК, аби його взяли в ЗСУ, нічого не розповідаючи дружині. За два дні до повномасштабної війни він відзначив своє 50-річчя. Про те, що йде захищати Україну, повідомив уже коли домігся свого.
Після навчального центру чоловік потрапив на службу у 95 окрему десантно-штурмову Поліську бригаду та виконував завдання на Донеччині. Катерина пригадує: під час кожного телефонного дзвінка Микола казав, що їхня розмова може бути останньою.
Солдат Микола Самикін зник безвісти 24 серпня 2022 року. Багато місяців його рідні жили надією, що він живий, і шукали його серед полонених, адже перша ДНК-експертиза не підтвердила факту його загибелі. Але друга засвідчила, що воїн поліг у селі Долина Донецької області 24 серпня 2022 року. Героя змогли поховати у рідному селі 15 червня 2023 року.
Натомість Богдан уклав контракт із 116-ю окремою механізованою бригадою. Поки перебував у навчальному центрі, переслав на адресу мами бронежилет та інше спорядження, яке купував, бо знав, що піде на війну.
«Богданчик дуже змінився. Не передати словами, наскільки він подорослішав. Син говорив, що йому треба йти на війну і знищувати ворога, який прийшов на нашу землю. Одного разу переслав жетон зі своїми даними. Мене це дуже збентежило. Запитала в нього, навіщо йому ця річ, на що він відповів: «Мамо, якщо я загину, ти зможеш мене впізнати по тому жетону». Водночас я відчувала від нього любов і підтримку. Син присилав мені квіти і подарунки. Він був дуже добрим та міг віддати останнє», – ділиться Катерина.
У річницю поховання чоловіка, коли вона їхала з квітами на його могилу, отримала ще одну страшну новину. Їй зателефонували з незнайомого номера і попросили під’їхати додому. Там повідомили, що її старший син, 22-річний солдат Богдан Кулік, загинув 12 червня 2024 року в районі населеного пункту Синьківка Харківської області. Воїна теж поховали в рідному селі.
Мама зізнається, що після загибелі Богдана мчала автомобілем і хотіла потрапити у смертельну ДТП. У той момент на трасі не було жодної автівки. Невдовзі вона зменшила швидкість і усвідомила, що мусить жити, бо відповідальна за молодшого Сашка, а ще мусить носити квіти на могилу Богдана.
Старший син часто сниться їй усміхненим.
«Я дуже пишався Богданом. Він виріс у мене на очах і був мені, як рідна дитина. Періодично приходив до нас на тренування навіть тоді, коли вже був у ЗСУ. Востаннє з Богданом ми зустрілися на Алеї слави у центрі Любара. Тоді поговорили і після того більше не бачилися», – згадує Юрій Залуцький.
У Любарському ліцеї №1 провели турнір з боксу пам’яті батька та сина Миколи Самикіна та Богдана Куліка. Обоє Героїв посмертно нагороджені орденом «За мужність» ІІІ ступеня.
Фото з архіву Катерини Кулік
Перше фото: Pixabay
ukrinform